Ми живемо і не хочемо думати про погане…Ми завжди зайняті своїми проблемами і здається, що наші дні розписані по годинах. Успіх і благополуччя, робота і навчання, відпочинок і гроші…Останнього багато не буває – в думках у кожного з нас.
Щодня, перебуваючи у постійному русі , маючи прагнення чогось досягти у цьому житті, ми забуваємо про головне, про те, що саме рідні люди і є сенсом всього нашого життя. Не навчання, не гроші і не успіхи, а саме близькі і рідні – сенс нашого життя. Це те, що має стояти на першому місці, наш фундамент щастя, а все інше лише другорядні і допоміжні елементи у його побудові. Поки ці люди з нами – ми спокійні і живемо своїм звичним і буденним і здається, що тільки відстань і час може нас налякати і навчити берегти наші стосунки і кожен момент, який пережили спільно. Проте є ще безліч інших причин втратити дорогу людину. Одною з них може стати війна…
Коли ми вчимо історію нашої держави і рідного краю, на сторінках якої має місце Перша і Друга світова війна, ми не особливо думаємо про те як це було страшно, ми не переживаємо і не відчуваємо, а лише намагаємося уявити як це було, так як бачимо лише суху статистику про кількість жертв, про втрати у відсотках, роки, періоди, хронологію. Але ми й не зможемо відчути всього того, поки самі не переживемо . Перша світова, Друга, Велика Вітчизняна війна – все це для нас тільки події, які принесли зміни; тільки сторінки; тільки слова; тільки уявлення, але ніяк не відчуття того болю, тих переживань і відчаю, який пережили наші предки.
Щодня ми чинимо одне одному опір, сперечаємося, ображаємо одне одного, не замислюючись в той самий момент, що не через деякий час навіть, не через місяці і роки, а в наступний момент можемо втратити одне одного. Дуже вже дбаємо про себе, про свої емоції та почуття, не цінуємо інші. Ми починаємо шкодувати і цінувати вже тільки після того як втратили і пролили цілу купу сліз, перестраждали і звинуватили себе у всьому. Ми цінуємо лише після того як втрачаємо…
Зараз непевний час, непевний світ, непевна влада і система. Та що там говорити про цілий світ чи цілу державу, якщо інколи ми не можемо розібратися кожен сам у собі. Не знаємо, що буде завтра, що буде потім і, що готує для нас майбутнє. Нам тільки здається, що все нормально, бо ми віддалені від точки бойових дій і війни, яка почалася вже давно, насправді, а лише тепер зачепила й нас. Вона як хвороба, вірус якої прогресує, шаленими темпами поширюється в просторі і приносить, у будь-якому випадку, погані наслідки.
Скільки вже молодих життів забрала у нас ця «ходяча смерть»? Скільки материнських сердець вже понівечено і розбито? І це лише початок…Але, всеодно, ми маємо не здаватися, не падати духом, триматися разом з надією на краще, а головне, берегти одне одного, піклуватися одне про одного, підтримувати і не відпускати душею, щоб не шкодувати потім за свої вчинки і слова, бо кожна наша рідна людина варта наймилішого слова, найщирішої усмішки і найтеплішого дотику руки.

Читайте також: