Під час революційних подій листопада 2013-лютого 2014 року на Майдані було півмільйона людей. Взимку, в нещадні морози, серце Києва вкривалось не льодом, а тисячами патріотів. Мабуть, кожен з нас має хоча б одного знайомого, який в той час був у Києві. Про свою участь у Революції Гідності нам погодився розповісти студент ІІІ курсу Тернопільського національного технічного університету Павло Галябарда, який неодноразово бував на Майдані та має власний, не завжди приємний, досвід боротьби за свою країну.

  Чому ти поїхав до Києва?

  Чесно кажучи, не знаю. Все починалося з місцевого "майдану" в моєму селищі, де проходили щовечірні збори людей, проводили збори коштів, запасів одягу та їжі, аби відправляти хлопцям в Київ. По "Громадському" постійно крутили трансляцію з Києва. Показували, як силовики били людей і журналістів, били всіх. І, знаєш, сидіти вдома і просто дивитися на це все та навіть не мати можливості привернути увагу силовика на себе перед його черговим нанесенням удару по випадковому перехожому,  було нестерпно. Напевно, це і стало мотивом для поїздки до Києва.

– Скільки тобі було років та як відреагували на це батьки?

 Вперше я поїхав до Києва 13 грудня 2013 року на так званий "Марш мільйону". Мені тоді було 18. Батьки були проти поїздки, казали, що це надто небезпечно, але я запевнив, що їду волонтером і допомагатиму прибирати сміття і постачати нашим хлопцям їжу, оскільки вони не могли покинути свої пости, а їсти та грітися потрібно було. От так я і випросив дозволу та опинився в самому серці Революції Гідності.

– Хто був з тобою?

Мої друзі Володя, Іван, Матвій, а також теперішній мер мого селища і батьки знайомих. Було дуже приємно, коли останні ставили мене в приклад своїм дітям. Незважаючи на втрати, які ми понесли, я гордий тим, що в нас зараз в країні. Завдяки подіям, які відбуваються, ми навчилися не мовчати, а діяти. Ми встали з колін і наступного разу не доведемо нашу країну до подібного.

12255287_963894597011061_1191140977_o

– Як довго ти там був і де жив?

Мій перший візит тривав три дні. Тоді я ще навчався в Гусятинському коледжі в своєму рідному селищі. «Жили» – надто  гучно сказано. Як на мене, більше підходить термін «перебували», тому що спати не могли впродовж трьох діб. По-перше, ми заступали тоді на патруль. По-друге, був «собачий» холод, який панував в «орендованій» КМДА. Ми постійно приймали нових людей, які хотіли допомогти. Третя причина – це шум і гамір, який просто не давав заснути. Тому, маючи вільну годинку-другу, ми просто блукали по Києву.

Вдруге я вирішив поїхати раптово. Рішення прийняв за декілька годин. Це було 17 лютого 2014 року в день народження моєї мами, а 18 лютого близько 05:00 ми прибули на Хрещатик. Батьки тоді нічого не знали. Дізналися про мою другу поїздку, коли я вже їхав по трасі «Житомир – Київ». Самооборона Майдану та всі бажаючі відстоювати інтереси народу зібралися для пікетування Верховної Ради, від якої нас відділяв Маріїнський парк, котрий був «нафарширований» «тітушками» та силовиками. Було надзвичайно приємно, коли ми вже сформувавшись в чоти та сотні, йшли до парку, а люди нам аплодували і кричали одне слово: «Дякуємо». Сльози на очі наверталися, тому що я ніколи не міг подумати, що в свої 18 років, ще не встигнувши нічого досягти в житті, відчуватиму подібне.

– Що відбувалось в Києві на момент твого перебування?

Коли був там вперше, то нічого важливого. Єдина моя допомога полягала в тому, що я розносив їжу хлопцям на постах та патрулював. Наступний візит у столицю пройшов не так вдало. Якщо першого разу я відпочив душею і тілом, то наступного – мені добряче дісталося на горіхи. Все було побите.

– Як ти знав, що тобі робити під час заворушень? Чи було страшно?

А як ми знаємо, що треба їсти, дихати і т.д.? Це був якийсь інстинкт, я не міг розібрати, який саме. Точно не самозбереження. Після початку бійні в Маріїнському страшно було тільки перших тридцять хвилин. Далі страх кудись відійшов. Мабуть, перетворився на ненависть. Я точно не знаю, але не відчував його.

– Можливо, ти отримав якісь травми?

Так, і це не просто синяки, оскільки наша лінія оборони мала забезпечити потрібну кількість часу, щоб дати можливість утекти цивільним. Більшість із самооборони панічно розбіглися, оборона ослабла і на нас налетіла стіна кийків, "їжаків", сльозогінних гранат типу "Терен" та світло-шумових гранат. Ми почали відступати, коли переконалися, що основна маса цивільних встигла відійти в безпечне місце. Зліва і справа нас оточили і відрізали ходи для відступу, тому ми бігли прямо, втупившись в стіну якоїсь будівлі. Хлопці розбили вікно і дехто навіть встиг утекти. Але більшість з нас притисли до стіни і почали гамселити. Я чітко пам'ятаю лице силовика, який вдарив мене кийком по голові, після чого я відключився. Прокинувся під чиїмось тілом, яке, судячи з усього, мене прикривало, тому що силовики та "тітушки" забирали всіх, хто був сильно травмований або без свідомості. Пізніше я дізнався, що хлопець, який прикривав мене, помер. Ця інформація не точна і я дуже хочу, щоб вона виявилась неправдивою. В мене була травмована нога та майже проламана голова. Коли нас залишили в спокої, ми почали розходитися. Я нарахував, здається, чотирьох померлих. Опісля мене забрали у відділок силовики, де ще раз гарненько дали по голові. Звідти забрали якісь два депутати з Франківська та Львова, за що я їм дуже вдячний. Поки ми йшли, над головою свистіли кулі, горіли автомобілі. Голова нагадувала м'яч, тому що череп був податливим через вм'ятину в ньому. Але все обійшлося – я повернувся додому. Не скажу, що цілий, але живий.

Майдан_ІФ_1645

– Тобі хтось погрожував? Щось вимагали?

Погроз не було. Там без попереджень били в голову і все. Просто і схематично.

– Якою була атмосфера Майдану?

Там було тепло і від цього ставало затишно всередині. Не було зла один до одного, поглядів «з-під лоба», правда, деякі волонтери злилися, бо працювали задарма і це, напевно, вивело би кожного з нас. Не можу сказати, що ставлення до мене було поганим. Я вдячний їм.

– Після цього ти вважаєш себе героєм?

Ні, не вважаю, оскільки тоді, коли на Майдан наступали силовики з посиленою обороною, ми сиділи за 50-60 км від Києва в якомусь придорожньому кафе, їли і відновлювали сили. Трималися: хто за ребра, хто за голову і, знаєте, мені в той момент було соромно, що ми залишили своїх в таку важку ніч.

– Як ставишся до того, що відбувається нині?

Теперішня ситуація не радує ні око, ні вухо. Відчуваю себе безсилим, бо ситуацію не вийшло змінити в Києві, не можна змінити і зараз. Все має закінчитися само собою. Буде пролито багато крові, але так воно є і так, напевно, має бути.

– Ти б поїхав туди знову?

Так, безумовно. І точно не два рази, а залишився би там на триваліший період, щоб внести більшу лепту в процес Революції та її завершення. 

Юлія Драган, ІІ курс

текст написаний у рамках курсу "Жанри в Інтернеті"

Читайте також: