Галина Тарасюк – непересічна постать для буковинської журналістики. За 32 роки творчості в редакціях місцевих газет вона глибоко інтегрувалась в культурне середовище краю, висвітлила безліч соціальних проблем, обїздивши всю Буковину в численних відрядженнях, а також взяла активну участь у реформуванні місцевої преси, створивши першу в краї незалежну демократичну газету «Час».

26 –27 травня на запрошення організаторів обласного книжкового фестивалю «БукФест» Галина Тимофіївна знову повернулась у Чернівці. «Місто мого життя» – так любляче називає Чернівці видатна письменниця й журналістка, з теплотою згадуючи роки, проведені тут.

Колеги памятають її, як на чорно-білому фото – юною, завзятою, у злеті. Студенти кафедри журналістики побачили Галину Тимофіївну вже зрілою, та такою ж гарною, веселою та енергійною.

Спогади Галини Тарасюк про початки журналістської творчості – в інтервю Оксани Чорної, студентки 3 курсу кафедри журналістики.

 

О. Ч.: Розкажіть про те, як життєві події та реальна дійсність впливали на вашу журналістську творчість.

Г. Т.: Я не знаю жодної іншої професії, яка була б так тісно пов’язана з реальною дійсністю, з життям суспільства, з усіма тими подіями, які відбуваються  у світі, в державі, у місті чи селі,  як журналістика. Без пафосу можна сказати, що журналістика – це саме життя. Тому журналістом може бути і повинна бути людина, цікава від природи, спрагла знати і пізнавати цей світ в його несамовитому карколомному розмаїтті, і людину в ньому – у всіх її проявах, ролях, сферах діяльності.

Також  журналістика – це праця для  людей  вразливих, з низьким больовим порогом і загостреним почуттям справедливості, яким не тільки хочеться пізнавати світ, а й в міру власних можливостей змінювати його, робити кращим, добрішим, себто удосконалювати.

Мабуть, я з дитинства була такою, якщо журналістика вибрала мене.

О. Ч.: Яку роль у житті суспільства виконував журналіст у той час?

Г. Т.: По-перше, тоді бути журналістом було  почесно. Всі засоби масової інформації були державними, належали партійним, комсомольським органам або профспілковим організаціям. Журналіст був людиною впливовою, шанованою. А близькість  до  влади робила його ще страшнішим за  саму владу, бо він був її очима, вухами, і навіть… судом! Адже всі знали, що без відома, чи то пак вказівки  партійного керівництва журналісти  не приїжджають в колгосп чи на фабрику. А  якщо вже приїхали,  то невідомо ще: хвалити, чи критикувати. Не рідко в ті часи ЗМІ виконували громадянські розправи над безгосподарним чи  нечистим на руку  керівником, аморальним пияком чи  бабієм. Не рідко під журналістський «рознос» потрапляли  і порядні люди, оббрехані «стукачами» чи просто заздрісниками, яких леліяла тогочасна система.

У сфері літератури і мистецтва ситуція була ще складнішою. Критична  стаття  про  митця  у літературній газеті чи журналі, які насправді керувалися директивними матеріалами  партійних з’їздів і вказівками «зверху»,  була початком  його морального, часом і фізичного знищення. Класичний приклад  – поет  Василь Стус.

Отже, можна зробити висновок, що роль журналіста, як і роль ЗМІ в епоху будівництва комунізму  була раз і назавжди визначена: пропаганда радянського способу життя, керівної ролі КПРС та ВЛКСМ, радянської історії і дійсності. А також прославлення   радянських людей: передовиків виробництва і сільського господарства, діячів культури, науки і мистецтва, і водночас боротьба гострим словом зі  всілякими «происками врагов Советского Союза», яких,  на думку компартійних вождів, було  в нас чимало. Крім того  журналісти повинні були викривати «скритого внутрішнього ворога»:  різних «антирадянщиків», дисидентів, націоналістів, і взагалі тих легковажних комсомольців, які  захоплювалися   «загниваючим Заходом», надто Америкою, їхньою  культурою, особливо, молодіжною субкультурою  хіпі, музичними, пісенними і танцювальними стилями (джаз, рок, абстракціонізм, модернім).

Однією з важливих тем журналістики  був атеїзм, боротьба з релігією і та іншими морально-етичними пережитками, звичаями і традиціями, які заважали радянським народам-братам  йти у світле комуністичне майбутнє.

І хоч усіма цими  стратегічними питаннями займалися в редакції відділи пропаганди і партійного життя, кореспонденти відділів сільського господарства, промисловості, науки та освіти, культури, спорту, медицини теж  не забували, що розвиток промисловості, культури, як і підвищення добробуту в країні,  передовсім залежить від  комуністичної свідомості усіх радянських людей.

Тож, на перший погляд,  радянський журналіст був з усіх боків закріпачений, навіть, до речі, і дуже пристойною зарплатою і непоганими гонорарами. Хоча для  молодої людини, яка починала свій трудовій шлях, це було певною мірою мотивацією  «ударно», як тоді казали, працювати на благо Батьківщини.

Але при моєму критичному ставленні до радянського минулого, і тогочасної системи взагалі, при  обмеженнях свобод творчості, слова, була таки свобода вибору. Яка, власне, існує завжди при будь-яких режимах. Ніхто ніколи тебе не змусить бути падлюкою, стукачем, гнобителем чи суддею безневинних людей. Був такий вибір і в журналістів.

Коли мене, 17-річну сільську дівчину, без освіти, але вже знаного робсількора  добрі люди за згодою райкому партії  перевели  зі школи, де я була вчителькою англійської мови,   в  редакцію новоствореної газети в глухому райцентрі  Вінницької області, я була на сьомому небі від щастя. Навіть важко передати, як мені заздрили мої ровесники

Але мої мудрі батьки  пригасили цю радість телячу. Знаючи по-дорослому, які спокуси чекають мене у привладній  газеті, строго наказали: ніколи за жодних  обставин «не чіпати Бога і людей».

І цей наказ я строго виконувала усі 48 років своєї журналістської праці. Ніколи не образила і не принизила жодну чесну і незахищену людину, і ні слова поганого не  написала проти  Бога, церкви і релігії. Писала  про «людей хороших», про культуру та мистецтво, художню самодіяльність. Особливо вдавалися мені нариси про «молодого сучасника», а також роздуми на теми моралі та літературні есеї, в яких опосередковано могла сказати про свій час усе, що мене боліло, екстраполюючи сьогодення на минувшину й навпаки.

Газетна робота навчила  мене на практиці, що таке підтекст – популярний тоді термін. На щастя, забутий сьогодні, в епоху демократичних свобод, коли можна говорити відкрито, без підтекстів та метафор. Разом з тим, відкрила  таку глибоку «подноготную» радянського життя, про яку звичайний громадянин СРСР і близько не здогадувався.

Але це я так сьогодні думаю, а тоді, коли мене  на другий день, як я переступила поріг редакції Теплицької  «районки» «Зірка»,  редактор відправив пішки 20 км у далеке степове село за матеріалом, я зрозуміла, що це за  праця – бути газетярем.

Але  врятувала мене від розпачу тільки графоманія. Тільки моя шалена велика пристрасть до літературних вправ, віршування та казкування, втримала мене в тій м’ясорубці, як тоді називали районні газети. І саме газетна практика зробила з мене,  майбутнього графомана, письменника. Я навчилася логічно мислити,  аналізувати події, як історичні, так і сучасні, давати їм оцінку, висловлювати письмово свою думку, описувати природу, людські характери і долі, які згодом «перекочуються» в мої оповідання і романи.

Врешті,  полюбити людей і стали  борцем  за права рідного народу. У 90-ті роки я перша із журналістів Буковини створила першу в краї незалежну демократичну газету «Час», яку «подарувала», правда з примусу, нинішньому її власнику Петру Кобевку, а сама пішла працювати в щойно створену газету «Чернівці». І завершила свою журналістську кар’єру в Чернівцях газетою «Доба», виїхавши до Києва. Але й там продовжила боротьбу за ствердження демократичних ЗМІ, працюючи в газеті «Слово Просвіти». Разом з чоловіком, кінорежисером Володимиром Андрощуком, заснувала в  Броварах, що під Києвом, телестудію «Наше місто». А згодом, після роботи в «Літературній Україні» з Михайлом Сидоржевським створювали «Українську літературну газету», дякуючи моральній і матеріальній підтримці світлої пам’яті  поета-академіка, Героя України Бориса Олійника.

О. Ч.: Які проблеми тогочасного суспільства хвилювали Вас найбільше?

Г. Т.: Мабуть, національної гідності. Ще працюючи в Теплику, я познайомилася з національно-патріотичним рухом  шістдесятників. Читала підпільний «самвидав», «Щоденники» Симоненка і статтю Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Усе це привозив нашому відповідальному секретарю Аллі Ігнатюк кореспондент обласної вінницької газети Сашко Гетьман. І все це було мені, вихованій в національно-патріотичному дусі, на розповідях  батька про трагічні й героїчні сторінки української історії, віршах Шевченка,  близьким і зрозумілим.  Звичайно, захопилася, хоч знала з біографії свого  репресованого за націоналізм батька, що це небезпечно і можна сісти в тюрму.  Звичайно, я на ці теми ні з ким не говорила, але почала писати новели під їхнім впливом. 

Коли ж після кількох років стаціонарного навчання на філфаці ЧДУ перейшла на «заочний» відділ і пішла працювати в комсомольсько-молодіжну газету «Молодий  буковинець», головною моєю темою стала буковинська культура і мистецтво. А все почалося з невеличкої інформації про автора пісні «Червона рута», яка облетіла  не лиш СРСР, а й цілий світ, Володимира Івасюка.

Крім  культури, літератури і мистецтва, цікавили мене морально-етичні проблеми, особливо стосунки  між закоханими, в молодих сім’ях.  Можливо, я першою звернулася до цих тем, про які не прийнято було говорити у «цнотливому» Радянському Союзі.  Може тому моя  сторінка «Я + ТИ», яку я почала вести в «МБ» на свій страх і ризик, користувалася такою популярністю в молоді, що збільшила навіть передплата газети.

У роки Перебудови я перша порушила такі замовчувані проблеми як відродження престижності української мови і нормальне функціонування  мов нацменшин на  теренах України.  Моя стаття «Як парость виноградної лози», надрукована в 1987 році в «Молодому буковинці», викликала неабиякий ажіотаж  не тільки в Чернівцях.

О. Ч.: Як Вам вдавалося розкрити особистість Ваших респондентів під час інтерв’ю-портрету?

Г. Т.: Інтерв’ю – мій улюблений жанр. Газетне інтерв’ю, мені здається, дає змогу розкрити внутрішню сутність героя, його душу. Точніше кажучи, не те, що бачать люди, а те, що від них приховане, а тому часто несподіване, чим і цікаве.  Багато значить і сама підготовка до інтерв’ю: знайомство з життям, творчістю, родиною, без чого власне нема героя. Важливі дуже і щирі розмови, в яких відкриваються деталі і дрібниці, я б сказала, на вагу золота, які  часом характеризують респондента краще, ніж всі  трудові подвиги чи вчинки. Тож не дивно, що усі інтерв’юйовані мною ставали  потім моїми друзями, особливо жінки.

О. Ч.: Розкажіть про зворотній зв’язок із читачами. А також про те, як до Вас звертались з проханнями висвітлити якісь проблеми.

Г. Т.: Ось ця щирість і бажання палке  написати про людину так, щоб вона, читаючи про себе, плакала від щастя, що нарешті  її побачили, прочитали, зрозуміли так, як треба, а написали так, що не соромно перед людьми, і є зворотнім зв’язком із героєм, і з читачами теж, бо вони такі самі люди, і так само відповідають на щирість і повагу до них.  Я нічого не вигадувала і не прибріхувала про своїх героїв, як це роблять деякі  журналісти, яким або ліньки, або шкода часу тратити на пізнання людини, про яку маєш писати… А даремно.  Душа кожної людини – це не тільки темний ліс, а й цілий білий світ, в якому відбувалися чи відбуваються такі події, яких не придумає навіть найгеніальніша  письменницька уява. І в цьому переконувалася не раз. От тільки треба було вміти спонукати людину до одвертості.

І мене цьому навчив мій перший редактор моєї першої газети Борис Олександрович Шор. У свої 17 років я нічого не вміла і не розуміла в газетній роботі.  Тому часто гірко плакала від невдач. А він сміявся, до речі, він завжди сміявся, коли бачив мене, але  по-доброму, і поради давав  добрі. Наприклад, вважав, що головне  журналістові викликати до себе довіру. І чим би ви думали? Простою душевною! Ніколи не треба  показувати людям, що ти мудріший… вищий… освіченіший за них. Це раз. А по-друге, щиро зізнатися, що  маєш написати статтю про те, в чому мало розумієшся, тому просиш допомогти. Або порадитися з героєм, як би він хотів, щоб про нього написали? Або нічого не питати, а просто подружити з людиною… все залежить від твоєї журналістської інтуїції…

О. Ч.: Як Вам упродовж десятиліть праці в газеті вдавалось уникати повторень у своїй творчості?

Г. Т.: Завдяки нюансам і деталям. Тема може повторюватися, наприклад: «Сирітство при живих батьках» чи «Батьки-сироти при живих дітях». Тема ніби одна і таж, але які різні, не схожі життєві колізії, які  різні й по-різному  тернисті в  кожного «героя» стежки, які привели його до інтернату чи патронату! Людські долі неповторні вже тим, що не повторюються. Як і людські характери. Часом диву даєшся, чого тільки там не намішано! Як кажуть: «Нарошно не прибдумаешь»… І журналісту нічого не треба вигадувати, тільки пильно вивчати життя, любити  людей, і хотіти якщо не допомогти їм стати  кращими, то  бодай розповісти про них таких, як є, неповторних,  грішних, а часом і святих.

Недаремно, багато персонажів  моїх журналістських матеріалів згодом ставали героями моїх новел і романів.  А проблеми і теми отримували літературне і  трактування, і вирішення.

18763276_1947595682138585_1770246573_n 18767112_1947595645471922_141113646_o 18788119_1947595678805252_1196906583_n

Фото – з особистого архіву Галини Тарасюк

Читайте також: